ФУНКЦІОНАЛЬНА РОЛЬ ІНСТИТУТУ ДЕРЖАВИ В ЗАБЕЗПЕЧЕННІ СОЦІАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Актуальність теми дослідження. Будь яка держава, як політична організація суспільства, повинна бути функціональною по відношенню як до реалізації мети такої організації, так і бути спроможною до своєї реорганізації в тому чи іншому соціально-політичному контексті. Тобто, бути спроможною не стільки адаптуватися до викликів та загрозам, скільки в адекватний спосіб корегувати соціальну кон’юнктуру зовнішніх та внутрішніх впливів на стабільність соціального права, забезпечуючи правопорядок та соціальне благополуччя її населення.

Однією із функції держави є функція захисту національної безпеки, яка нерозривно пов’язана із збереженням людського потенціалу. Адже відповідно до ст.3 Конституції України «…людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю…». Однак, незважаючи на таке фундаментальне конституційне положення та визнання, комплексно відстежити соціально-безпековий характер цієї функціональної ролі нашої держави не вдається у повній мірі. Причин вочевидь чимало, від законодавчих та доктринальних, до внутрішньо- та зовнішньо- системних. Це і вказує на необхідність з’ясування функціональної ролі інституту держави в забезпечення соціальної безпеки.

Аналіз останніх публікацій та досліджень. Проблемами феномену безпеки у праві, як і права на безпеку, або ж, режимів правової безпеки чи то соціальної безпеки безпосередньо, переймалися ряд вчених та дослідників. Зокрема, серед таких, можливо виділити – М.В. Вінічука («Соціальна компонента економічної безпеки України», автореферат, 2014р.), В.А. Багрія («Социальная безопасность на рынке труда в Украине», наукова стаття, 2017р.), А.П. Герасимов («Роль держави в забезпеченні соціальної безпеки», підручник «Загальна теорія держави і права» під редакцією В.В. Лазарєва, 2000р.), Н.В. Забута («Зайнятість населення як фактор забезпечення економічної безпеки держави», 2014р.), Д.В. Зеркалов («Социальная безопасность», монографія, 2012р.), М.І. Іншин («Соціальна політика держави як основа соціальної безпеки», колективна монографія «Розвиток трудового потенціалу як складова соціальної безпеки України», 2018р.), М.І. Панов та В.П. Тихий («Категория «безопасность» в методологии правоведения», вибрані наукові праці, 20120р.), В.М. Петрик, М.М. Присяжнюк, Д.С. Мельник та інші (у праці «Забезпечення інформаційної безпеки держави», 2015р.), Л.В. Радовецька («Суб’єкти забезпечення державної безпеки України: теоретико-правовий аспект», автореферат дисертації, 2015р.), Мельник Я.Я. («Безпека цивільного процесу: теоретико-правовий концепт», монографія, 2018р.) тощо.

Отже, як бачимо, правова доктрина є багатогранною, розвинулась в достатній мірі в контексті кожної галузевої приналежності та специфіки: від теорії права до філософії права, від цивільного права та цивільного процесу до трудового права та права соціального забезпечення, власне як і більш комплексної та сучасної галузі – соціального права. В достатній для того, аби задаватись наступними супутніми питаннями її розвитку, на більш ґрунтовному системному рівні про її розвиток – функціональної спроможності держави забезпечити соціальну безпеку, з’ясування ролі держави у цьому процесі. Адже ключовим моментом у такій постановці проблеми є не стільки відсутність наукових доробок, скільки об’єктивне питання про те, хто повинен забезпечувати безпеку людини та суспільства в державі – людина чи держава? Держава, влада якої «зіткана» із людей та суспільства? Якщо держава, то яка роль людини у цьому суто соціальному процесі? І, чи держава насправді адміністративним апаратом та своєю функціональною спроможністю може контролювати та забезпечувати стабільність реалізації соціально-економічних (позитивних) прав у нестабільному правовому світі та ряді перманентних об’єктивних так і суб’єктивних викликів?

Отож, коли ми задаємось такими питаннями, то, очевидно, що з огляду на ті чи інші локальні сегменти розвитку правової безпекової доктрини, проблеми безпосередньо феномену функцій безпеки у соціальні складовій права, в тому числі й як однієї із функцій держави, нажаль, системних досліджень у цьому контексті не було проведено.

Аналізуючи чинне спеціальне законодавство, що регулює питання правової безпеки, насамперед слід звернути увагу на те, що основним спеціальним діючим нормативно-правовим актом є Закон України «Про національну безпеку України» від 21.06.2018р. № 2469-VIII (надалі – Закон від 21.06.2018р. № 2469-VIII). Однак, його побіжний аналіз дає підстави на перший погляд припустити, що у цьому нормативно-правовому акті здебільшого приділяється увага мілітаризаційній формі національній безпеці та оборони. Зокрема, відповідно до преамбули за цим Законом № 2469-VIII від 21.06.2018р. «…визначаються та розмежовуються повноваження державних органів у сферах національної безпеки і оборони, створюється основа для інтеграції політики та процедур органів державної влади, інших державних органів, функції яких стосуються національної безпеки і оборони, сил безпеки і сил оборони, визначається система командування, контролю та координації операцій сил безпеки і сил оборони, запроваджується всеосяжний підхід до планування у сферах національної безпеки і оборони, забезпечуючи у такий спосіб демократичний цивільний контроль над органами та формуваннями сектору безпеки і оборони... (курсив власний – Я.М.)». До того ж, аналіз норм цього Закону також вочевидь вказує на певну слабкість законодавучої конструкції інституту «способу демократичного цивільного контролю» у «підходах» до «планування» національної безпеки», з огляду на наступне.

На нашу думку, щонайменше, у цьому Законі № 2469-VIII від 21.06.2018р. не визначається як пріоритетний «напрямок» регулювання соціальної захищеності. Не визначається й механізм та органи врегулювання соціальної незахищеності людини та громадянського суспільства, а функція держави у сфері національної безпеки, очевидно гіперболізована аспектом мілітаризації, що, в принципі є до певної міри виправданим, враховуючи реальний стан сьогодення держави Україна. Але не зважаючи на ряд реальних проблем, право не може допускати «перекосу» (незбалансованості) природних функцій та потреб людини, суспільства, та синтетичних функцій держави, адже одне – не виключає іншого, одне – не може існувати без іншого. Адже дійсно, людський ж потенціал попри захист зовнішніх кордонів в зоні ООС нівелюється у внутрішній частині сектору безпеки держави на підконтрольній території. Соціальна складова людини як найвищої соціальної цінності, недооцінена, а роль держави не до-визначена. В цій частині нещодавно проведено ряд наукових досліджень, які вказують як на розвиток доктрини соціального права так і на очевидні потреби й подальшого розвитку як законодавства так і соціального права в частині безпекового характеру.

Так, І.С. Басова «Внутрішньо переміщена особа як суб’єкт соціального захисту» (монографія, 2020р.). Дослідниця розкриває проблеми внутрішньо переміщених осіб як суб’єктів соціального захисту, досліджує понятійний апарат, класифікацію, види, а також правовий їх статус та окремі питання соціального захисту.

Не було б зайвим вказати на дослідження М.О. Бук «Правове регулювання соціального обслуговування осіб з інвалідністю в Україні» (автореферат, жовтень 2020р.), та І.П. Волошин «Соціальний захист малозабезпечених осіб в Україні» (автореферат, жовтень 2020р.). Фактично, у кожному із досліджень йдеться у тій чи іншій мірі саме про функціональну роль держави в здатності забезпечити нею соціальну безпеку.

Головним чином, на противагу визначеним стратегіям у Законі № 2469-VIII від 21.06.2018р. закріплюється: «Стратегія розвитку оборонно-промислового комплексу України» (ст.30), «Стратегія кібербезпеки України» (ст.31), – а от про стратегію «соціальної безпеки» не йдеться. Лише в пропонованій стратегії «громадської безпеки та цивільного захисту України» (ст.29), як б за логікою мала врегульовувати безпеку соціальних відносин зокрема. Однак, така стратегія подана на «розробку» Міністерства внутрішніх справ. Тобто, не профільними міністерством (не належним по суті суб’єктом). А роль та функціональна спроможність Міністерства соціальної політики, Міністерства реінтеграції тимчасово окупованих територій України, Міністерства у справах ветеранів України (на час дії новоприйнятого Закону – Міністерства у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб), та навіть Міністерства охорони здоров’я та Міністерства освіти і науки, чи то Міністерства інфраструктури відчасти не визначено. Тобто, функції по розробці стратегії покладені на міністерство із переважними правоохоронними повноваженнями. Чи є такий хід доцільним та ефективним у спрямуванні питань соціальної політики? – авжеж ні. Адже відсутність повноважень та компетенції, а по суті фахівців відповідного профілю, які б всеосяжно подбали б про національну безпеку в частині соціального сектору, сектору прав людини.

Щоправда, Указом Президента України від 14 вересня 2020 року № 392/2020 введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 вересня 2020 року «Про Стратегію національної безпеки України» (надалі – Рішення РНБО від 14 вересня 2020 року). У цьому рішенні до-визначається питання функціональної ролі держави в частині соціальної безпеки, що однозначно спрямовано на комплексне нормативно-правове врегулювання доктрини соціальної безпеки. Однак, аналіз і цього документа не віднаходить позитивного відгуку через не визначення суб’єктів, які б чітко закріплювали за собою реалізацію конкретного функціоналу апарату держави у сфері соціальної безпеки, як органів державної влади.

В додаток до цього, варто згадати і про наступний Указ Президента України, який спрямований на забезпечення гарантій соціального захисту населення. Так, 30 вересня 2020 року Президент України підписав Указом №415/2020 який спрямований на забезпечення гарантій соціального захисту населення, доступності та якості соціальних послуг, у тому числі під час проведення реформ із децентралізації влади, сприяння налагодженню ефективної взаємодії державних органів з органами місцевого самоврядування, інститутами громадянського суспільства у вирішенні питань реалізації громадянами права на соціальний захист. Цим документом було затверджено «Положення про Раду соціального розвитку регіонів».

Проте на фоні двох вищезгаданих Указів, залишається відкритим питання про їх юридичну силу на рівні із конституцією та іншими спеціальними безпековими законами, судовою практикою, а також стосовно повноцінності урегульованості відносин, системністю та комплексністю, функціональністю. Адже Офіс Президента не відображає соціальну політику держави, як і не відображає функціональну роль безпеки держави, як і сам колективний орган РНБО та Міністерство внутрішніх справ в частині соціальної захищеності.

Отже, вищезазначене і становить предмет даного дослідження та вказує на нагальну необхідність більш детального розгляду проблем функцій та ролі інституту держави в забезпеченні соціальної безпеки.

Мета дослідження полягає у тому, аби з’ясувати функціональну роль інституту держави в забезпечені соціальної безпеки, виявити її соціально-забезпечувальну спроможність. Результати цього дослідження нададуть змогу зрозуміти в доктринальному аспекті функції та роль держави в забезпеченні соціальної безпеки.

Виклад основного матеріалу. Розкриваючи проблеми функціональної ролі та спрямованості держави в забезпеченні соціальної безпеки, насамперед, постає за доцільне звернути увагу на етимологію слів таких терміно-понять, а саме: «держава» – «функції» – «соціальне» – «безпека», а також, звернути увагу на їх взаємозв’язок.

Юридично-політичний термін «держава», у теорії права визначається як «…територіальна організація влади, яка об’єднує населення на засадах громадянства, здійснюється за посередництвом апарату управління шляхом ухвалення і реалізації законів та ін. правових актів задля забезпечення функціонування та сталого розвитку суспільства, захисту прав людини і громадянина…». А «правова держава», як така держава, в «….якій функціонує режим конституційного правління, існує розвинута і несуперечлива правова система й ефективна судова влада, забезпечено реальний розподіл влад з їхньою ефективною взаємодією та взаємоконтролем, з розвинутим контролем з боку суспільства державної влади та в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону і захист основних прав людини. Саме така держава є одним з найвизначніших загальнолюдських політико-юридичних ідеалів…». Отже, термінологічний зміст поняття держава виражає функціональну її спроможність, адже ідентифікує предмет статусу та діяльності такої. Йдеться про те, що влада покликана об’єднувати населення (суспільство), як засадничих ідеях, для розвитку такого суспільства, управляючи при цьому, керуючись законом та правом, створюючи умови для його реалізації. Адже як слушно зауважила О. Грищук «…система соціально-правових цінностей є серцевиною правової ідеології та репрезентує певний тип праворозуміння…». Також, вчена додає, що якраз «… соціальні цінності, які діють у правовій сфері, набувають характеру правових цінностей. Вони пронизують правосвідомість суспільства і з часом стають основними принципами права…». А отже, соціальний характер правових цінностей, за своєю природою та функціональним покликанням, повинен відображатися в основ діяльності держави, а відтак в рівнях цінностей, які така (держава), повинна охороняти.

У загальній теорії права термін «функція» подається у найзагальнішому вигляді насамперед як певний спосіб (прояв) активного й ефективного існування елементу системи, у результаті якого інші елементи і система в цілому набувають необхідних якостей і дістають змогу нормально (оптимально) існувати і функціонувати (стверджуватися, розвиватися, нарощувати зовнішню експансію, виконувати властиві специфічні функції). Тому вважається, що так само право співвідноситься із суцільним цілим – саме як елемент суспільства із специфічним функціональним навантаженням. Як правило, у праві виділяють функцію збалансування інтересів, функцію перспективного моделювання, функцію засобу і механізму розв’язання конфліктів, що виникають з приводу розбіжностей у суб’єктивних інтересах або контрольованих владою стандартів необхідної поведінки (норм), функцію соціальної відплати («воздаяния»), тощо.

Натомість «функція в науці» (в межах фундаментальних наук), полягає насамперед у пізнанні основних законів реальної дійсності, що розкривають сутність процесів і явищ неживої, живої та мислячої природи. Функція прикладних наук – навпаки – у дослідженні на основі законів, отриманих фундаментальними науками, більш конкретних форм їхнього прояву і вирішення проблем соціально-практичного характеру. Отже, наукові функції, як і правові функції об’єднуються соціально-практичним характером.

Відтак, слід задатись й питанням про активність й ефективність прояву системи дії державної влади у функціональній спрямованості: (а)по відношенню до громадян та по відношенню до суспільства; та (б)по відношенню самого суспільства та громадян до держави? Адже в обох випадках «держава» та «суспільство», очевидно що взаємоіснують в одній системі, в одній системі права. Отже, очевидно, що за такого підходу проявляється до певної міри проблема так званого «права очікування» одних та інших на легітимний правовий результат права/так би мовити «ефект права».

Поняття «функції держави» є дещо іншою правовою категорією в силу вже його синтетичного походження, однак, воно однозначно є складовою категоріально-понятійного апарату суспільно-політичних наук. У зв’язку із цим, А. Машков пропонує (1)чітко виокремлювати це поняття від інших понять, які досить схожі до нього; (2)зрозуміти місце та значення цього поняття у категоріально-понятійній системі науки. Зокрема, вчений зазначає, що до ознак функцій держави, які визначаються сучасною юридичною наукою, як правило відносять: історичність, соціальну природу, об’єктивність, цілеспрямованість державної діяльності щодо їх здійснення обумовленість, стабільність, практичну спрямованість.

Разом з тим, А. Машков зазначає, що на сьогодні в юридичній науці існує певний розрив між смислом поняття «функція», як загальнопоширеної наукової категорії, і тими визначеннями «функцій держави», які можна розглядати як сталі юридичні конструкції. Найбільш поширеними на його думку є визначення функцій держави як описового та генетичного характеру. Згідно із останнім, зазначене поняття розуміється, як основні напрямки діяльності держави, в яких виражають й конкретизуються його сутність і соціальне призначення (курсив власний – Я.М.). Також, вчений зазначає, що деякі визначення функцій держави, які мають місце в юридичній науці, призводять до змішування цього поняття з іншими поняттями державно-правової теорії, зокрема, діяльності держави, сутністю держави; функції держави, як би не трактувати це поняття, безпосередньо пов’язані з аналізом держави; фактично, даючи визначення функцій держави, автори таких дефініцій, з позиції автора, не включають у свої визначення ті ознаки, які притаманні цьому поняттю, що порушує правила не тільки надання навіть генетичних визначень, як це вбачається у межах формальної логіки, а й приводить (чи може привести), до змішувань. Адже про самі ознаки функції ведуть мову ті ж самі автори, як і розглядають їх докладно. В цьому ключі ми солідарні із А. Машковим, адже дійсно, змішування функцій розмиває насамперед соціальне спрямування та покликання держави.

В найзагальнішому сенсі термін «функції держави» (який походить від з лат. function – виконання, здійснення), розуміється як «… основні напрями її діяльності, які зумовлені призначенням держави в суспільстві та реалізуються у правових формах через державний механізм…». Тобто, функції держави – це насамперед обов’язкові, визначаючі направлення внутрішньої та зовнішньої діяльності, які держава безпосередньо повинна здійснити, які обумовлені його сутністю та соціальним призначенням, а також, необхідністю здійснення дій, націлених на переважну реалізацію як загально соціальних, так і конкретних класових, інших групових, національних, релігійних та інших інтересів на даному етапі, або ж, протягом усього розвитку суспільства. Функції держави – це те, що окрім неї ніхто в суспільстві виконувати не повинен, або ж не здатний, адже йому заборонено це робити, недоступно ні при яких умовах, а також ті справи (чи то їх частина), у яких державна участь передбачена законом, договором, виникає із соціального призначення або ж обумовлені потребами життя людини. При цьому, для нормального, збалансованого соціуму, для ефективної державності є неприйнятним спонтанне, неупорядковане привласнення державою тих чи інших функцій (свавілля держави). Контроль в цій сфері – одна із важливих та найцінніших функцій громадянського суспільства (курсив власний – Я.М.). Отож слід задатись питанням: чи здатний хто забезпечувати соціально-економічні права у їх правовому регулюванні, навіть при розвитку приватних шкіл, навіть при розвитку недержавних пенсійних фондів, навіть при розвитку третейських судів, тощо? Авжеж ні. Усі ці інституції повинні контролюватись та забезпечуватись у своїй діяльності державою.

Цілком виправданим є те, що функції держави прийнято класифікувати за різними підставами: (1)залежно від принципу розподілу влади розрізняють законодавчу, виконавчо-розпорядчу, судову, контрольно-наглядову функції; (2)залежно від тривалості дії розділяють постійні та тимчасові функції держави; (3)залежно від значення розділяють головні та другорядні функції держави;(4)залежно від сфери прикладення розрізняють внутрішні та зовнішні функції держави.

Найпоширенішою класифікацією є поділ функцій держави залежно від сфер її діяльності, у рамках якої зазвичай виділяють такі функції сучасної держави: політична, економічна, гуманітарна, інформаційна, забезпечення національної безпеки, забезпечення миру та світового порядку. Їх характеристика полягає у наступному, до прикладу: соціальна функція, яка значною мірою є особливістю сучасної держави, спрямована на забезпечення людині гідного рівня життя, умов розвитку, створення рівних можливостей із метою досягнення соціального добробуту. Ступінь активності держави в реалізації цієї функції залежить від рівня її матеріального розвитку та культурних традицій суспільства; екологічна функція держави полягає в гармонізації взаємовідносин людини і довкілля, охороні природи та забезпеченні раціонального використання природних ресурсів; гуманітарна функція держави спрямована на розвиток культури, науки та освіти і виступає запорукою всебічного розвитку суспільства; інформаційна функція держави полягає в забезпеченні нормального функціонування та сталого розвитку інформаційної сфери; Функція захисту національної безпеки має на меті охорону життєво-важливих інтересів суспільства і держави, своєчасне виявлення, запобігання та нейтралізацію загроз національним інтересам. Реалізація цієї функції пояснюється гарантією існування держави та ефективного виконання нею усіх інших функцій; функція забезпечення миру і світового порядку – виконуваний у міжнародній сфері напрям діяльності держави, спрямований на співпрацю держав у забезпеченні непорушності прав та розв’язанні міжнародних конфліктів. Відтак, широка палітра видової класифікації функцій держави дозволяє нам більш предметно розглянути питання «забезпечувальності», «безпеки», як складової змісту функцій права, держави.

Традиційно, під поняттям «безпека», розуміють стан який вказує на «відсутність небезпеки». Безпека – це стан який вказує насамперед на захищеність життєво-важливих інтересів. На думку автора, функція контролю та функція національної та державної безпеки в частині судочинства збігаються, а також така, спрямована як правила на забезпечення державної політики по реалізації програм та угод по адаптації законодавства до ЄС стандартів та практики ЄСПЛ. Вона сприяє стабільності правовідносин правової системи на макро- і мікро- рівнях.

У доктрині теорії права наголошується на двох різних моментів безпеки держави та громадянського суспільства. Зокрема, «безпекою держави» характеризують такими ознаками як: підтримка конституційних суспільних відносин; утвердження державної влади; економічна спроможність (могутність); законність; територіальна цілісність та непорушність кордонів. А «безпека громадянського суспільства (суспільна безпека)» характеризується як правило завдяки таким критеріям: соціальна справедливість; права громадян та суспільства в цілому взаємопов’язані із державою; режим законності; економічне благополуччя; демократичний плюралізм; відкритість суспільства; національна визначеність громадянського суспільства.

Такий підхід пояснюється тим, що з огляду на це, державі, як інституту суспільства, відводиться не стільки роль спостерігача, скільки хранителя та гаранта тих відносин (а по суті функцій – Я.М.), які вже впорядковані самим суспільством за допомогою соціальних регуляторів. Саме тому межа втручання держави у суспільне життя пролягає по умовній лінії норм, які вже врегулювали відносини та залишаються досить стабільними і не загрожують правам інших його членів або суспільству в цілому. Відповідно, і вказані соціальні норми, більшість з яких мають правовий характер, не потребують державного втручання для їх зміни або заміни доти, доки вони виконують свої функції. Крім того, слід зазначити, що за жодних обставин корекції у напрямі звуження не підлягають невід’ємні та невідчужувані права людини, які є абсолютною межею, за якою правомірна державна влада закінчується. Існуючи як фундамент і мета державної влади, права людини, з одного боку, обмежують державну владу, а з другого – наділяють її правовим змістом.

Натомість, предметно до соціально-правових проблем функцій держави Україна, слід вказати на законодавче закріплення терміну «безпека». Так, відповідно до Закону України «Про національну безпеку України» від 21 червня 2018 року № 2469-VIII (надалі – Закон від 21 червня 2018 року № 2469-VIII), під «національною безпекою» розуміється «…захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз…», а «національні інтереси», як «… життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян…». Отже, національні інтереси як складова національної безпеки (а по суті її зміст) стосується насамперед інтересів людини і суспільства, зрештою, держави, як і демократичного розвитку та безпечних умов життєдіяльності й добробуту її громадян. Ось в чому соціальна суть та цінність національної безпеки, ось в чому окреслюється функціональна спрямованість держави в контексті забезпечення соціальної безпеки.

Водночас, на сьогодні, слід враховувати і те, що термін «соціальна безпека» дістав своє самостійне закріплення в юридичній енциклопедії, а отже, він не безпідставно є влився в частину юридичної термінології соціального спрямування. Під терміном «соціальна безпеку» прийнято розглядати як комплексну, складну фундаментальну юридичну конструкцію соціального права, що об’єктивно обумовлена вмонтованістю у правову систему задля дотримання стану належних механізмів правового регулювання через забезпечення соціальної захищеності громадян, сфокусованих на дотримання європейських стандартів стосовно охорони і захисту вразливих верств населення, виявлення та усунення соціальних ризиків, усунення різних форм дискримінації у соціальному праві. А у перехідний період права на прикладі України, до того ж – ветеранів ООС та внутрішньо переміщених осіб.

У теорії права відмічається, що якщо інститути громадянського суспільства виявляються нездатними забезпечити правопорядок (з огляду на Кантівський підхід «моральної автономії» правового порядку, який може забезпечувати суспільство незалежно від приналежності державі різного роду засобів та санкцій), то цю роль повинно забезпечити держава, через правоохоронні органи, що в кінцевому рахунку може призводити до підміни безпеки громадянського суспільства. Водночас, на думку А.П. Герасимова, така функція по своїй суті не властива державі, і воно набуває її лише за означеним випадком «неспроможності».

З приводу спроможності реалізації соціальної захищеності державою громадян справедливо звертають увагу М.І. Іншин та Д.Г. Севрюков. Так, вчені зауважують, що забезпечення дієвості громадянський прав невід’ємне від природи та стану політичного режиму, цілеспрямованої владної політики. Натомість, на їх думку, зовсім інший аспект позитивних прав – це їх коштовність. Адже саме тут на захист кожного права витрачаються бюджетні кошти. Відтак проблема сягає вже проблем, пов’язаних із тим, наскільки будуть ефективно вони використовуватися та чи має місце наскільки будуть ефективно вони використовуватися та чи має місце належний контроль за витратами. Практика, до прикладу в Україні, допомоги жінкам із дітьми (допомога при народжені дитини та допомога по утриманню дитини до 3-х річного віку, чи то цільовим використанням аліментів, тощо рясніє рядом негативних та не дуже втішних випадків). В контексті розгляду проблеми функціональної спрямованості держави для забезпечення соціальної стабільності та безпеки, спостерігається афункціональність апарату держави по здійсненню контролю, з іншого боку, відстежується неспроможність забезпечити такий контроль у повній мірі та спосіб. Серед причин: низький рівень адресності, недосконалість механізмів обліку, щорічні обмеження в державному бюджеті через невідповідність зобов’язань із наданням пільг, наданням пільг у натуральній, а не у грошовій формі, недосконалість механізму надання пільг та єдиних норм споживання для всіх категорій пільговиків, доступ до пільг вкрай нерівномірний. Очевидно, що повинні бути задіяні інші механізми або усунені проблеми діючих механізмів.

Натомість станом на березень 2020 року, на урядовому сайті міститься інформація, що всі соцвиплати під час карантину люди отримуватимуть за графіком.

На противагу цій інформації, доцільно звернути увагу на сучасне дослідження, яке проведене І.П. Волошин (Львів, автореферат дисертації, жовтень 2020р.). Так, дослідниця приходить у до висновку, що максимальної ефективності соціальних послуг для їхнього отримувача можливо досягнути шляхом застосування у процесі оцінювання потреб осіб, які належать до вразливих груп населення та/або таких, які перебувають у складних життєвих обставинах в наслідок внесення зміни до ч.2 ст.20 Закону України «Про соціальні послуги»; а також доповнення нормою цей Закон про обов’язковість верифікації та моніторингу муніципальних соціальних послуг. Отже, в цій частині дослідницею якраз пропонується удосконалити державно правове функціональне забезпечення соціальної безпеки, що є виправданим та сучасним підходом, забезпечення режиму безпеки на мікро-рівні.

Наступна дисертаційна робота, що вказує на неефективність функціональної спрямованості держави є дослідження, яке проведене пані М.О. Бук (Львів, автореферат дисертації, жовтень 2020р.). Зокрема, у висновках, авторка констатує, що чинна структура територіальних центрів соціального обслуговування потребує удосконалення. З метою ефективного надання соціального обслуговування особам з інвалідністю у їхній структурі запропоновано авторкою створення таких підрозділів як от: «…(1)організаційно-методичний; (2)оцінювання потреб особи/сім’ї в соціальних послугах; (3)розроблення та запровадження індивідуального плану надання соціальних послуг; (4)експертного реагування; (5)соціальної допомоги вдома; (6)денного перебування; (7)стаціонарного догляду для постійного або тимчасового проживання; (8)організації надання натуральної допомоги…». З огляду на таке бачення вирішення проблеми та підхід, ми можемо тільки частково не погодитись із відсутністю альтернативи стосовно потреби врахування діджеталізаційного процесу в соціальному обслуговувані. Адже існує ризик про бюракратизацію та пробуковування забезпечення соціальної функції державою, соціальної функції безпеки держави.

Водночас, слід задатись питанням, а що спільного між «функцією» та «безпекою» в контексті соціальної спрямованості інституту держави?

М.І. Іншин розглядаючи питання соціальної політики держави як основи соціальної безпеки розглядає на понятійно-апаратному рівні його як (а)діяльність з приводу забезпечення членам суспільства комфортних умов життя та розвитку; (б)систему засобів і способів впливу на суспільні процеси з приводу забезпечення членам суспільства комфортних умов життя та розвитку; (в)систему відносин між соціальними групами з приводу забезпечення членам суспільства комфортних умов життя та розвитку. У цьому ключі вчений приходить до потреби визначення таких функцій соціальної держави: (1)гарантування оптимальних умов для забезпечення добробуту кожного члена суспільства; (2)сприяння продуктивній зайнятості населення; (3)постійний розвиток «людського потенціалу»; (4)всебічна підтримка тих, хто вже чи ще не може себе належно забезпечити. Отже, як справедливо випливає із позиції М.І. Іншина, держава все ж таки повинна сфокусувати свою функцію не тільки на соціальній безпеці, але й більш детально її регламентувати законодавчо.

Так, вже сьогодні, частина цих напрямків, функціональної спрямованості віднаходить своє місце в Рішенні РНБО від 14 вересня 2020 року. Відповідно до перехідних положень Рішення РНБО від 14 вересня 2020 року, стратегія є основою для розроблення таких документів щодо планування у сферах національної безпеки і оборони, які визначатимуть шляхи та інструменти її реалізації: Стратегія людського розвитку; Стратегія воєнної безпеки України; Стратегія громадської безпеки та цивільного захисту України; Стратегія розвитку оборонно-промислового комплексу України; Стратегія економічної безпеки; Стратегія енергетичної безпеки; Стратегія екологічної безпеки та адаптації до зміни клімату; Стратегія біобезпеки та біологічного захисту; Стратегія інформаційної безпеки; Стратегія кібербезпеки України; Стратегія зовнішньополітичної діяльності; Стратегія забезпечення державної безпеки; Стратегія інтегрованого управління кордонами; Стратегія продовольчої безпеки. Стратегія так би мовити «соціальної безпеки» вочевидь розпорошується, адже не дістає комплексного та централізованого розуміння. Її ідею ми можемо вбачати частково у сенергії ряду інших стратегій – і в «Стратегії людського розвитку», і в «Стратегії екологічної безпеки та адаптації до зміни клімату», і в «Стратегії інформаційної безпеки». В практичному сенсі, така проблема означає не що інше як дзеркальне «розмивання» концепту, моделі не тільки «соціальної безпеки», яка визнана в доктрині права та в законодавствах і правопорядках інших держав (на рівні світовому), але й, безпосередньо, за таких обставин вже йдеться про розмивання саме інституту функції держави в контексті соціальної політики, її комплексного забезпечення. Вона, держава, відповідно його чітко не ідентифікує і не задається особливим «обов’язком» забезпечити саме аспект соціального захисту, аспект декларованого в ст.3 Конституції України людського потенціалу: в контексті міграційної політики, в контексті політики трудового законодавства та його адаптації до ЄС стандартів; в контексті політики обмежень соціальних прав у період COVID-19, тощо. Для довідки – в Україні, попри численні Рішення РНБО та Указів Президента України, як і спеціальних «безпекових законів», залишається «діяти» Кодекс законів про працю в редакції 1972 року (!). Відсутній належний законодавчий рух не тільки пор прийнятті нового закону «Про працю», алей Соціального кодексу. Щодо останнього, то вже у цьому році, в Україні вже вкотре анонсували створення Соціального кодексу, щоправда, такі проекти вже напрацьовані, проте знову ж таки не реалізовані. Вбачається політично-олігархаційний контекст проблеми. А роль функціональної спрямованості держави на забезпечення соціальної безпеки комплексним, кодифікованим нормативно правовим актом в законодавчо-лобістській площині – нівелюється, політична воля не відбувається, вона слабка. А отже, в Україні відсутніми залишається контроль за соціальні стандартами, реалізацією соціальних прав та обов’язків тощо, а відтак – соціальної функції держави по забезпеченню соціальної безпеки.

Тут, доцільно вказати на думку М.І. Іншина, який відмічає, що в Україні внаслідок трансформаційних процесів набула глобальних масштабів поляризація суспільства. Адже в соціальному плані, вона поділилось на дві частини: найбагатші версти населення, які отримують надприбутки та мають привілеї, і соціально уразливі версти населення, які потребують відповідної державної допомоги і становлять більшість населення країни. Соціальна нерівність створює негативний економічний ефект, який досить яскраво спостерігається в динаміці соціально-економічного розвитку національної економіки.

Ведучи мову вже про макро – рівень функціональних проблем забезпечення соціальної безпеки державою, не було б зайвим додати тезис про особливості впливу глобалізації на соціальні права. Зокрема, у науковій літературі відмічається, що реалізація соціально-економічних прав істотно ускладняється в ході прав людини в умовах глобалізації. Адже важливою особливістю судового захисту соціально-економічних прав є те, що суд не може допомогти людині реалізувати своє право на гідний рівень життя, надати роботу безробітному або житло тим, хто його потребує. На думку дослідників, це пов’язано із тим, що захисту підлягають не ці принципові положення, а конкретні норми, що випливають із них, наприклад, про право безробітного на відповідну допомогу або про відсутність дискримінації в системі оплати праці. Забезпечити в умовах глобалізації реалізацію соціально-економічних прав в повному обсязі фактично не можливо, – як відмічають дослідники.

Все це є доволі критичним та очевидно неприйнятним, власне – небезпечним фактором, фактором перманентних.

За таких обставин, не зникає апелювання проблеми до функціональної ролі та спроможності держави, її правового механізму, підходи до якого слід очевидно змінювати. Адже суть первинного регулювання будь яких відносин в державі, а відтак функціональної ролі держави в гарантуванні таких відносин (по вертикалі правового регулювання, у законний спосіб) – це норма права. Не має визначених норм, не має правового регулювання та впливу і, що особливо, контролю за цим процесом. Процесом, у якому держава ідейно-функціонально покликана забезпечити захищеність надважливих життєвих інтересів людини і громадянина, але реалізувати це не може. Адже функція не спрямована на отримання результату, досягнення ефективності.

Натомість, взяті на себе міжнародні зобов’язання вказують на протилежне. Зокрема, аналізуючи Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу від 18 березня 2004 року № 1629-IV (надалі – Програма ЄС від 18 березня 2004 року № 1629-IV), видається, що позиція як М.І. Іншина, так і комплекс визначених стратегій РНБО є доволі не повними в частині визначення функціональної спрямованості держави на соціальну безпеку. Адже на нашу думку, слід було б врахувати такі завдання першого етапу виконання Програми ЄС від 18 березня 2004 року № 1629-IV у цій сфері, а саме: не тільки охорони праці, але й охорони здоров’я та життя людей, тварин і рослин, довкілля; захисту прав споживачів; технічних правил і стандартів; енергетики, включаючи ядерну; транспорт, тощо.

Не було б зайвим зазначити те, що вже Угодою про асоціацію України до між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони від 30.11.2015р. визначені наступні пріоритетні напрямки, а по суті, функціональну спрямованність держави Україна в частині соціальної політики, виходячи із потреби посилювати співробітництво у сфері юстиції, свободи та безпеки з метою забезпечення верховенства права та поваги до прав людини і основоположних свобод (ст.1), а зокрема:

(а)спільного управління міграційними потоками між їхніми територіями та надалі розвиватимуть всеохоплюючий діалог щодо всіх питань у сфері міграції, зокрема нелегальної міграції, легальної міграції, незаконного переправлення осіб через державний кордон та торгівлі людьми, а також включення проблемних питань у сфері міграції до національних стратегій економічного та соціального розвитку регіонів, звідки походять мігранти (ст.16);

(б)забезпечення ставлення до працівників, які є громадянами України та які законно працевлаштовані на території держави-члена, має бути вільним від будь-якої дискримінації на підставі громадянства стосовно умов праці, винагороди або звільнення порівняно з громадянами цієї держави-члена (ст.17);

(в)а, існуючі можливості доступу до зайнятості для українських працівників, надані державами-членами згідно з двосторонніми договорами, мають бути збережені та, у разі можливості, покращені; інші держави-члени повинні вивчити можливість укладання подібних договорів (ст.18);

(г)зміцнювати своє співробітництво щодо розвитку інформаційного суспільства на користь приватних осіб і бізнесу через забезпечення загальнодоступності інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) та через кращу якість послуг за доступними цінами (ст.389);

(д)розвивати співробітництво в галузі охорони здоров’я з метою підвищення рівня його безпеки та захисту здоров’я людини як передумови сталого розвитку та економічного зростання (ст.426), через – зміцнення системи охорони здоров’я України та її потенціалу, попередження і контроль над інфекційними хворобами, попередження та контроль за неінфекційними хворобами шляхом обміну інформацією та найкращими практиками, пропагування здорового способу життя, визначення основних детермінант здоров’я та проблем в галузі охорони здоров’я, наприклад здоров’я матері і дитини, психічне здоров’я, алкогольна, наркотична та тютюнова залежність (ст.427);

(ж)сприяють розвитку співробітництва в галузі освіти, навчання та молодіжної політики з метою покращення взаєморозуміння, активізації міжкультурного діалогу та посилення знань щодо відповідних культур (ст.430), через – реформування та модернізації систем вищої освіти; сприяння зближенню у сфері вищої освіти, яке відбувається в рамках Болонського процесу; підвищення якості та важливості вищої освіти; поглиблення співробітництва між вищими навчальними закладами; розширення можливостей вищих навчальних закладів; активізації мобільності студентів та викладачів; увага приділятиметься співробітництву в галузі освіти з метою спрощення доступу до отримання вищої освіти.

(е)заохочують співробітництво з питань громадянського суспільства з метою досягнення таких цілей: зміцнення контактів та взаємного обміну досвідом між усіма секторами громадянського суспільства в Україні та державах-членах ЄС; залучення організацій громадянського суспільства до реалізації цієї Угоди, зокрема моніторингу її виконання, а також до розвитку двосторонніх відносин Україна – ЄС; забезпечення кращої обізнаності та розуміння щодо України в державах-членах ЄС, зокрема її історії та культури; забезпечення кращої обізнаності та розуміння щодо Європейського Союзу в Україні, зокрема його базових цінностей, функціонування та політик (ст.443); тощо.

Висновки. Отож, постає за очевидне, що соціально-безпековий характер функціональної ролі нашої держави хоч визначений правовою доктриною, проте нівелюється із об’єктивних причин відсутності комплексного правового державницького підходу до проблеми концепту та моделі «соціальної безпеки». Фактично – йдеться про нерозуміння (відсутність знань) або свідомому замовчуванні цього феномену та його ваги для держави, суспільства, людини. Також, наявна проблема відсутності чіткого та системного законодавства, яке б не тільки би кодифікувало безпекові норми, скільки додатково визначило функціональну роль, систему, понятійний апарат соціальної безпеки в державі безпосередньо. В противному разі, Україна позбавлена шансів вести ефективну соціальну політику, а її людський потенціал на розвиток та існування.

Зрештою, слід констатувати і те, що роль держави в сучасний період функціонально в більшій частині повинна бути спрямована насамперед на першочергове забезпечення безпеки людини і суспільства (соціального громадянства), а безпекова функція повинна бути спрямована на усунення конфліктів у суспільстві – політичних, інформаційних, правових, економічних, як, зокрема, соціальних.

Правову доктрину слід доповнити в частині функцій держави «функцією соціальної безпеки». Під нею слід розуміти як – певний спосіб забезпечення ефективного стану виконання взятих на себе державою соціальних програм та соціальної політики, що дає змогу дотримання оптимального балансу у правовому регулюванні соціально-економічних прав громадян державою, реалізуючи її соціальне призначення у такий спосіб та покликання у випадках, коли громадянському суспільству та громадянам заборонено чи відсутні належні достатні умови для задоволення своїх соціально-економічних інтересів без втручання держави.

 

Література:

 

1. Басова І.С. Внутрішньо переміщена особа як суб’єкт соціального захисту: монографія/ І.С. Басова. – Київ. Ніка-Центр, 2020. 288с.

2. Бук М.О. Правове регулювання соціального обслуговування осіб з інвалідністю в Україні: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.05 / Бук Мирослава Олегівна; Львівський національний університет імені Івана Франка. К., 2020, 20с.

3. Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Х.: Право, 2016. Т. 2: Філософія права/ редкол.: С.І. Максимов (голова) та інш.; Нац. акад. прав. наук України; Ін-т держави і права імені В.М. Корецького; Нац.юрид. ун-т імені Ярослава Мудрого. 2017. 1128с.

4. Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Х.: Право, 2016. Т.3: Загальна теорія права/ редкол.: О.В. Петришин (голова) та інш.; Нац. акад. прав. наук України; Ін-т держави і права імені В.М. Корецького; Нац.юрид. ун-т імені Ярослава Мудрого. 2017. 952с.

5. Велика українська юридична енциклопедія. Київ «Видавництво Людмила»: Право соціального забезпечення. Редколегія: М.І. Іншин (голова), О.М. Ярошенко (заступник голови), Н.М. Хуторян, Г.І. Чанишева, М.Н. Вапнярчук, 2020. 912с.

6. Волошин І.П. Соціальний захист малозабезпечених осіб в Україні: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.05 / Волошин Іванна Петрівна; Львівський національний університет імені Івана Франка. К., 2020, 20с.

7. В Україні анонсували створення Соціального кодексу. Юридлична газета onlaine віж 06 січня 2020, 13:49. URL.: https://yur-gazeta.com/.../v-ukrayini-anonsuvali....

8. Всі соцвиплати під час карантину люди отримуватимуть за графіком. Департамент комунікацій Секретаріату Кабінету Міністрів України, опубліковано 16 березня 2020 року о 15:06. URL.: https://www.kmu.gov.ua/.../vsi-socviplati-pid-chas...

9. Грищук О. В. Філософія конституційних цінностей: монографія. Київ: «Компанія ВАІТЕ». 2019. 416с.

10. Загальна теорія права: Підручник / За заг. ред. М.І. Козюбри. К.: Ваіте, 2015. 392с.

11. Іншин М.І., Севрюков Д.Г. Соціальне громадянство: історія та сучасність: монографія. Київ: Видавництво Людмила, 2020. 208с.

12. Інформаційні матеріали щодо реформи системи соціальної підтримки населення. Кіровоградська обласна державна адміністрація. URL.: http://kr-admin.gov.ua/Comitet/Ua/history/05011209.pdf

13. Конституція України: Верховна Рада України. Документ 254к/96-ВР, чинний, поточна редакція. Редакція від 01.01.2020, підстава – 27-IX. URL.: https://zakon.rada.gov.ua/.../254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80...

14. Кузьмін С.А. Теорія держави та права в питаннях і відповідях: посібник; вид. 2-е, доповн. та перероб./С.А. Кузьмін, Д.М. Карпенко. К.: ПАЛИВОДА А.В., 2014. 56с.

15. Машков А. Проблеми теорії держави і права: співвідношення понять та межі. К.К.І.С., 2011.344с.

16. Мельник Я.Я. Безпека цивільного процесу: теоретико-правове дослідження: автореф. дис. ... докт. юрид. наук: 12.00.01 / Мельник Ярослав Ярославович; Інститут законодавства Верховної Ради України. К., 2019. 39с.

17. Проблемы теории государства и права: учебник/ под ред.докт.юрид.наук., проф., заслуженного деятеля науки РФ А.В. Малько. М.: Юрлитинформ, 2012. 592с.

18. Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу: Закон України 18 березня 2004 року № 1629-IV. Верховна Рада України. URL.: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1629-15#Text

19. Проект Трудового кодексу України (реєстраційний № 1658, від 27.12.2014р. URL.:http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=53221; w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=53221&pf35401;

20. Проект Закону про працю № 485-ІХ від 04.02.2020р. Верховна Рада України. URL.: https://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=67833

21. Проект Соціального кодексу України від 15.02.2013 р. №2311. Верховна Рада України. URL.: https://www.google.com/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=&cad=rja&uact=8&ved=2ahUKEwi4z4ub2pjsAhUCAhAIHfgyBoQQFjAAegQIAxAC&url=http%3A%2F%2Fw1.c1.rada.gov.ua%2Fpls%2Fzweb2%2Fwebproc34%3Fid%3D%26pf3511%3D45780%26pf35401%3D250821&usg=AOvVaw0lDyr5as84Mb66dgFFxtrR;

22. Проект Соціального кодексу України от 02.08.2012 № 11061. Информационное агентство «ЛІГА:ЗАКОН». URL.: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/JF8J900A.html

23. Про національну безпеку України: Закон від 21.06.2018р. № 2469-VIII. Законодавство. Верховна Рада України. URL.: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19#Text.

24. Положення про Раду соціального розвитку регіонів. Указ Президента України №415/2020 від 30 вересня 2020 року . Офіс Президента України. URL.: https://www.president.gov.ua/documents/4152020-35193.

25. Оборотов Ю.М., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф., Матвєєва Л.Г. Теорія держави і права. Державний іспит. Харків: Одіссей, 2010. 256с.

26. Общая теория права и государства: Учебник/ Под ред. В.В. Лазарева. 3-ен изд., перераб. и доп. М.: Юристь, 2000. 520с.

27. Розвиток трудового потенціалу як складова соціальної безпеки України: монографія/ С.В. Вишновецька, М.І. Іншин, В.Л. Костюк, І.С. Сахарук, 2018. 544с.

28. Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони від 30.11.2015. URL.: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/984_011#Text.

29. Указ Президента України від 14 вересня 2020 року № 392/2020 Про введення в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про Стратегію національної безпеки України» від 14 вересня 2020 року. URL.: https://www.president.gov.ua/documents/3922020-35037.

30. Філософський енциклопедичний словник /В.І.Шинкарук та ін.; НАНУ, Ін-т філософії ім. Г.С. Сковороди. К.: Абрис, 2002. 742с.